Закон Мелоні: виклик ісламістському сепаратизму

1 min read
Posted on by Ганич Олена
закон Мелоні проти ісламістського сепаратизму

Вступ

Прем’єр-міністр Італії Джорджія Мелоні знову зруйнувала табу. Її закон проти ісламістського сепаратизму став тим, чого боялися вимовити вголос більшість європейських лідерів: Європа втрачає себе.

У той час, коли Париж і Берлін тонули в політкоректності, Рим сказав прямо — національна ідентичність і державна безпека важать більше за ритуальні вибачення перед радикалами.

Законопроєкт уже викликав хвилю оплесків і гніву. Але головне — він знову змусив Європу говорити про те, що останні роки замовчувалось: як далеко можна зайти у терпимості, перш ніж вона перетвориться на самознищення?

Контекст: звинувачення і контратака

Після того як Джорджію Мелоні звинуватили в «співучасті у геноциді в Газі» у Міжнародному кримінальному суді, вона зробила те, чого не чекав ніхто — відповіла ударом.

Вона представила законопроєкт “Про боротьбу з ісламістським і культурним сепаратизмом”, який передбачає:

  • повну заборону паранджі та нікабу у школах, державних установах і на вулицях;
  • вимогу прозорості у фінансуванні мечетей;
  • обмеження іноземного впливу на релігійні організації;
  • адміністративні штрафи до 3 000 євро за порушення.

«Якщо ти хочеш жити в Італії — поважай Італію, її культуру та її закон», — заявила Мелоні. І ця фраза миттєво стала мемом у соцмережах, перетворившись на символ політичного протесту проти лицемірної Європи.

Опозиційний аргумент: мовчання як слабкість

Роки мультикультуралізму перетворили Захід на мозаїку конфліктуючих ідентичностей. Європейські столиці наповнились «паралельними суспільствами», де державний закон не діє, а вулиці контролюють релігійні авторитети.

Багато урядів, побоюючись звинувачень у расизмі, вдавали, що проблеми не існує. Але коли ти заплющуєш очі — реальність не зникає.

Саме цю позицію розділяє Мелоні. Вона переконана: європейська криза — не в ісламі як релігії, а в боягузтві політиків, які бояться називати речі своїми іменами.

Франція програла війну за передмістя. Швеція — за вулиці. Британія — за культуру. Італія вирішила не чекати своєї черги.

Аналітичний розбір: чому Італія сказала «досить»

За даними Reuters, кількість мусульман у великих італійських містах сягає 20–25%. У Мілані, Турині та Болоньї сформувалися цілі райони, де шкільні програми адаптуються під релігійні вимоги, а міські ради змушені погоджувати кожен культурний захід із релігійними громадами.

Financial Times зазначає: понад 60% мечетей Італії фінансуються непрозоро, часто — з Туреччини, Катару чи Саудівської Аравії. Частина таких центрів пов’язана з ісламістськими проповідниками, які відкрито відкидають італійські закони.

Мелоні робить те, що мали зробити ще десять років тому — ставить крапку у фікції «мирного співіснування», де повага до чужої культури перетворилася на капітуляцію власної.

Європейські паралелі

Франція вже проходила цей шлях. Закон 2004 року заборонив релігійні символи в школах, але був напівмірою.

Данія у 2018-му ввела «burqa ban», та згодом ослабила покарання.

Бельгія прийняла аналогічний закон, але на практиці поліція його не застосовує.

Італія ж робить інакше: вона з’єднує питання безпеки, культури та фінансів в один механізм.

Якщо мечеть фінансує іноземна держава — це не про свободу віросповідання, це про зовнішній вплив. Якщо паранджа приховує обличчя — це не про традицію, це про контроль.

Статистика і реальність

За дослідженнями Pew Research, мусульманське населення Європи зросло з 19 млн у 2010 році до понад 30 млн у 2025-му. У Франції — понад 9%, у Швеції — 11%, у Нідерландах — 8%.

Якщо тенденція збережеться, через два десятиліття європейська демографія зміниться незворотно.

У цьому контексті Італія виглядає як країна, що намагається втримати контроль над своєю ідентичністю — доки ще не пізно.

Людський вимір: жінка, яка не боїться

Мелоні — єдина серед європейських лідерів, хто говорить не в дипломатичних формулах, а в людських.

Її часто називають «популісткою», але в реальності вона — інстинкт захисту, утілений у політику.

Коли фон дер Ляєн обіцяє «баланс», а Макрон «толерантність», Мелоні говорить про моральну сміливість.

Її позиція не про релігійну ворожнечу, а про право на власний дім. Бо національна культура не може існувати, якщо її соромляться.

У Римі дедалі частіше можна почути: «Мелоні — це дзеркало Європи, яка колись мала хребет».

Італійська прем’єрка стала символом нової хвилі — покоління політиків, які не вибачаються за своє походження.

Контраргументи

Критики в ЄС уже назвали закон «дискримінаційним» і «ксенофобним». Але вони забувають:

у Брюсселі, де в деяких школах понад половину учнів складають вихідці з мусульманських сімей, уже зараз учителі бояться викладати теми рівності статей, щоб «не образити» батьків.

Де межа між толерантністю і самознищенням? Мелоні просто наважилася її провести.

Європейська дилема: розпад консенсусу

Проблема Мелоні — це не лише Італія. Це сигнал усій Європі, де ліберальна модель втрачає довіру.

Партії на кшталт Rassemblement National у Франції, AfD у Німеччині, Vox в Іспанії вже формують нову праву коаліцію, яка може змінити Європарламент після 2025 року.

Цей політичний зсув не про крайнощі, а про втому. Європейці втомились від страху, що кожне слово може бути назване «мовою ненависті».

Італія просто сказала це першою.

Культурна війна всередині ЄС

Поки Брюссель закликає до «інклюзивності», Мелоні говорить про відповідальність.

Її закон стає політичним прецедентом: якщо Рим ухвалить його, інші країни підуть тим самим шляхом.

Уже зараз Данія та Австрія готують власні ініціативи з контролю за іноземним фінансуванням мечетей.

Відтак Європа розколюється на два табори — тих, хто захищає кордони культури, і тих, хто все ще вірить у безмежну інтеграцію.

Висновок: Європа або себе врятує, або втратить остаточно

Закон Мелоні проти ісламістського сепаратизму — це не лише документ. Це виклик.

Італія показала, що демократія не має бути беззубою.

Європа стоїть на роздоріжжі: або вона повертає собі сміливість називати речі своїми іменами, або остаточно поступається ідеї, яку сама створила.

Поки що лише одна жінка наважилась сказати правду — і це, схоже, вже більше, ніж здатні цілі союзи держав.

Зовнішні посилання

38 views
XFacebookTelegramWhatsAppLinkedIn
Post Views: 36

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *