Хто дав право
Почнімо з простого питання, яке мав би поставити собі кожен, хто приносить таку ідею на переговори: а хто ви такі?
Конституція України каже прямо. Стаття 2: територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Стаття 73: питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Стаття 133 називає Донецьку і Луганську області складовими України. Стаття 157 забороняє змінювати Конституцію, якщо зміни посягають на територіальну цілісність, і забороняє змінювати її взагалі в умовах воєнного стану.
У цьому переліку немає пункту «або за пропозицією американських переговірників напередодні зустрічі в Абу-Дабі». Його там немає і не буде. Кордони України визначають українці. Не Білий дім, не Кремль і не їхні спільні юристи.
Друг, який торгує чужою землею
Найбільше обурює не Москва. Від Москви ніхто не чекає нічого, крім брехні й ракет. Обурює Вашингтон.
У 1994 році в Будапештському меморандумі США зобов'язалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України. В обмін Україна віддала третій за розміром ядерний арсенал світу. Зеленський нагадав про це 10 листопада: Україна відмовилася від ядерної зброї, а Росія потім окупувала її землі (UA.NEWS). Генеральна Асамблея ООН у 2014 році підтвердила територіальну цілісність України в міжнародно визнаних кордонах, а у 2022 році засудила «анексію» чотирьох областей; США голосували «за» обидва рази.
Тепер та сама держава, яка підписувалася під «існуючими кордонами», приносить на переговори ідею, як ці кордони пересунути, щоб агресору було зручніше. Це не нейтральне посередництво. Це гра на боці того, хто напав, чужою землею і чужими життями. Коли партнер замість тиску на агресора починає шукати, як підсолодити йому капітуляцію жертви, він перестає бути посередником. Він стає співучасником приниження.
Публікація The Economist пояснює й поспіх: після поразки Трампа на проміжних виборах демократи з січня контролюватимуть обидві палати Конгресу («Громадське»). На нашу думку, саме тут і відповідь, навіщо так гнати: угоду хочуть встигнути закрити, поки є кому її підписати. Ціну цього поспіху заплатить не Вашингтон.
Кому віддають перемогу
Нагадаймо, кому саме пропонують подарувати «картографічну перемогу».
Міжнародний кримінальний суд у березні 2023 року видав ордер на арешт Володимира Путіна у справі про незаконну депортацію українських дітей. Європейський парламент у листопаді 2022 року визнав Росію державою-спонсором тероризму. Буча, Маріуполь, депортовані діти, тисячі імен, які ми знаємо з некрологів і списків загиблих. Людина, відповідальна за цю війну, не воєнний лідер із «законними безпековими інтересами». Це воєнний злочинець з ордером на арешт, і держава, яку він очолює, тероризує мирне населення.
Пропонувати такій людині переписану карту як нагороду означає казати кожному диктаторові світу: нападай, вбивай, тримайся довше, і тобі домалюють кордони під твої вимоги.
Кордони України не малюють олівцем у чужих столицях, щоб убивця мав що показати по телевізору.
Найсильніший аргумент «за» і чому він не працює
Захисники ідеї скажуть: це лише папір. Жодне українське місто не перейде під окупацію, жоден український солдат не відступить, а війна, можливо, закінчиться раніше.
Але для Кремля папір і є головним. Право тримається на документах, і саме документ із «новими межами» Москва покаже світові як доказ, що Україна визнала її вимоги. Далі піде наступний крок: якщо область «російська», то що роблять українські війська в «російській» області? Зеленський сформулював це так: «Я не вірю, що, якщо ми віддамо Донбас, Путін зупиниться. Він візьме паузу і повернеться через рік, два чи п'ять» (UA.NEWS). Ми погоджуємося. Росія вже порушила Будапештський меморандум, Мінські угоди й десятки «перемир'їв». Пропозиція виграти мир, віддавши агресору символ перемоги, спирається на віру в його чесність. Цієї віри Росія не заслужила жодного разу.
І ще одне. Люди в Краматорську, Слов'янську, Дружківці не повинні прокинутися громадянами області, яку на мапі в Москві розфарбовано в чужий колір. Їх ніхто не питав. А Конституція каже, що питати треба всіх українців.
Що мало б бути на столі
Мир, який чогось вартий, будується на тиску на агресора, а не на гнучкості жертви. Тобто на гарантіях безпеки, які хтось реально готовий виконувати, на армії, якої боїться ворог (Україна, за даними The Economist, хоче зберегти 800 тисяч військових після війни), на санкціях, а не на поверненні російських енергоносіїв на ринки Європи, яке також обговорюють американські переговірники («Громадське»).
Американські партнери мають почути одну просту річ: Україна не торгує своєю картою. Її не перекроюють заради чужого піару, чужого виборчого календаря і чужого спокою. Кожен, хто пропонує інше, хай назве це чесно: не «творчим рішенням», а винагородою для терориста.
